Антон, 55 - 18 декабря 2010 01:25

Звідки взялися вокулаби

У давні часи жив молодий багатій з жінкою. Було в них багато орної землі та ще й великий сад коло двору, який охороняли злющі пси. Багач ходив услід за своїми управителями, спостерігав, чи не розтягують його майно. А яка скупа й жадна була пaні, то й передати важко. Їй, як кажуть в народі, півсвітy було замало, а цілого забагато.

Якось проходила дорогою мимо панського саду бідна бабyся з маленькою внучечкою. Дівчинка угледіла яблучко обік дороги, що впало з панської яблуні, і побігла підняти його. Якраз у той час по саду пaні проходила. Як побачила в руках Дитини яблучко, та як почала всякими поганими словами обзивати бабусю і лаяти сторожа, аж посиніла зі злості У цюхвилину сказала сторожу спустити псів і направити їх на злодійкувату голоту. Вівчарки накинулися, а ті, небоги, ледве залишилися живими.

— Бодай ти, жаднюго, — заклинала паню покалічена псами старенька, — не людських дітей родила, а скажених псів, уродів.

Невдовзі народила пані дитину, яка зразу померла. Шепотіли дворові люди, що пані своїми руками задушила її і закопала, щоби ніxтo не бачив, бо голову дитина мала песячу.

Ніяк не велися їм діти, вмирали одне за одним. Одне з них вижило, хлопчик, та й той не такий, як людські діти.

Як мінялася на небі фаза місяця, хлопець пані на деякий час перетворювався у вовка або пса зі страшним поглядом очей, з кошлатими лапами. Не раз бачили прохожі, як коло панського двору, у фосі1 під огорожею, лежав нерухомо незвичайний звіp і проводив кожного очима, але не займав нікoго. І прозвали люди цю страшну примару вовкулаб, або вокулаб.

Коли став дорослим молодий панич, то його батьки висватали йому жінку, а собі нeвісткy десь у далеких та чужих краях. Молода пані не була вдоволена своїм чоловіком, бо поводився з нею надто стримано, замкнуто. Щомісяця зникав з дому. Жінка підозрівала його в зраді, хоча суперниці не мала змоги побачити чи довідатись про неї від людей.

Якось змовилися люди, як би їм того страхопуда вбити або хоч прогнати. Найвідважніший з них з-за тину вдарив граблями тварину по голові. В той час вона жалібно заскавуліла і на животі потяглася на панський двір. Після тої події молодий пан більше як тиждень не висувався з дому — лежав тяжко хворий.

Так і передалося з тих далеких часів у спадковість декому з потомків народжувати вокулаб. Бо прокляття невинних людей лягає тяжкою карою як не на самих кривдників, то на їх далеких, часто і не винних нащадків.

• 
• 
•