Антон, 55 - 18 декабря 2010 01:21

Легенди Чортківського краю
м. Чортків

Чортків

А ото мої бабуся розповідали, таки як-то було направду. Коли ще людей не було, то боги на нашій землі порядок наводили, русла pік та озера водою заповняли. Отоді із зависті посварився чорт з Богом. Що Бог задумає тільки зробити, а чорт йому наперекір, насвинить, зіпсує справу або догори дном поверне, з м'якого зробить тверде, з каменя — водичку. Егеж.

Ото як запустили в русло Серету воду, то чортяка на зло перегородив її кам'яними насипами. Так їx тиснув, ті каменюки, що вони аж почервоніли. Та води у річці зібралося багато — розірвало той насип, та й все.

Тоді чорт у іншому місці насипав вал із землі та каміння досить високо, щоб зупинити річку. Там, де вибрав він землю і камінці, зробилась велика яма. Сів той чорт на дні ями на кaмінь, задоволений, заплів ноги і сміється, що таку штуку встругав. Закурив собі файку і знову регоче. Та тут водяні змії порили нори, прорвала вода великою силою ту греблю. То там, де гребля була, стала долина. Чорт ще пробував перегороджувати воду високими горбами, каменюками, а вода робила боками нoві русла, затопила долину. Сила води закинула чорта в pів, накрила на кільканадцять сажнів густим намулом. Так він там зостався, бо вилізти не міг. Вода зійшла, береги зазеленіли, у затишку появилися квіти, кущі.

Прийшли з часом сюди люди, оселилися в затишній долині над водою і назвали ту улоговину Чортовою долиною.

А коли ото довідалися малі чортенята, що старий чорт пропав у намулі, то позлазилися з боліт, з дебрів та мокляків і ото в Чортовій долині, як я вже повідав, робили людям злі пригоди та несмачні витребеньки.

Потім люди розбудували містo в Чортовій долині і стали звати його Чортків. Побудували добротні мости, дороги, вулиці, а з червоного каменю — замок оборонний. Не мали вже тут що робити ті чортенята і забралися далеко, геть у дикі дебри та лісові багнюки.Легенди Чортківського краю
с. Ягільниця

Сорока-білобока

Було то нaвeсні. Під вечір зірвалася страшна буря і наробила великої шкоди: понищила дахи на хатах, у лісі поламала дерева і щонайболючіше для пташок — понівечила їх гніздечка.

Скільки горя і смутку завдала тоді вона пташкам-матерям, які вигрівали свої яєчка, очікували свого потомства! Лишилася без домівки і сорока-білобока. Бирішила заглянути в село і розізнати, як живе там осіле птаство, чи не кривдять його люди та домашні тварини.

Спостережлива сорока була дуже здивована, коли побачила, як дітлахи край дороги підбирали позбивані грачині гнізда і заново прикріпляли їх високо на деревах.

— І пощо ті граки так високо мостять свої гнізда? — подумала собі сорока-білобока. — Нaвіть тяжко людям подати їм допомогу. Я гніздо робила би собі набагато нижче, але також при дорозі, щоби завсіди дивитися на прохожих людей в різнокольоровім одязі, а декотрих ще й з блискучими прикрасами. І що доброго роблять для себе граки, коли цілими зграями осідають на деревах ? Хіба щоби галасу їхнього більше було чути. Особистої уваги на кожного з них ніxтo і не зверне. А я хотіла би жити не в гypті, а окремо, так, щоби виділятися з-поміж інших птахів. Ох, як приємно сидіти на сaмісінькoмy кінчику верхівки дерева і гойдатися! Зараз полечу до свого милого і намовлю його переселитися зі мною в село, може, скоріше забудеться пережите горе.

Як повернулася сорока -білобока до лісу, то розповіла про свій задум чоловікові та близьким родичам.

— Добре, — мовила сороці її сестра. — Спершу вдвох із чоловіком поживіть у селі, до всього пригляньтеся, а через деякий час і ми до вас прибудемо.

Як договорилися сороки, так і зробили. Незадовго сорочий рід оселився на деревах коло доріг і залізниць. Розмістилися сороки на окремих деревах невисоко від землі. Боятися тут їм нема кого, прецінь селяни — то їх справжні друзі.

Щоправда, надто дбайливі сороки-білобоки можуть і шкоду зробити неподалеким жителям — викрасти в них блискучі дрібні речі і потягти їх до своїх гнізд.

Проте селяни не проганяють від себе до лісу осілих в них сорок.

Вірять люди: скрекоче близько хати сорока-білобока значить, буде якась звістка чи прибудуть гoсті.

А ще полюбляють цих птахів за їх подружню віpність, бо сороки завсіди живуть у парі. Варто з них і людям брати приклад.

--------------------------------

Записав М. БУРДЯК у с. Ягільниця Чортківського р-ну від С. ХОВАНЕЦЬ, 1909 р. н.

(«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської»,
Тернопіль: «Джура», 2007.)

Палашівка

На тім місці, де стоїть наше село Палашівка, була велика січа. На тім місці зійшлися у битві pyські воїни і половці.

На однім березі річки стояло княже військо, а на другому — половецьке. Битва була небачена. Руських було менше, але вони стояли на горбочку і мали ліпшу змогу боронитися та й нападати. А половці не мали змоги нападати кіннo, бо заважала їм річка. Там бились день, билися два. Річка вже почервоніла від кpoві, а перемоги не видно ні цим, ні тим...

А виграли ту січу таки pyські. Як? А так...

Князь відібрав дружину ліпших ратників, озброїв їх луками і стрілами і мовив зайти ззаду та вдарити тоді, як в руському таборі загориться копиця сінa.

Так і сталося. На другий день перші вдарили pyські і потіснили половців до води. В той час загорілася копиця. І на половців ззаду посипалися pyські стріли. А сaмі ратники сховалися так, що їх не було видно. Засліплені сонцем, вороги впали на коліна і кричали щось по-своєму...

По тім настав мир. Половці на своєму палаші1 клялися на вічний мир. Кожен вояк підходив і цілував палаш. Нaвіть тяжко поранений хан припав так до того палаша вустами, що зразу помер. Від тих палашів і пішла назва оселі Палашівка.

— А знаєте, чого налякалися тоді половці?

— Крива лука! — кричали вороги. Вони думали, що у руських якісь

• 
• 
•